ГОВОРИМО, ЧИТАЄМО, МИСЛИМО У 1 КЛАСІ

Навчитися говорити – не легка справа навіть для дорослого, а тим більше для першокласника. Дитина говорить, вчиться виражати свої думки, переживання, переказує побачене, почуте, прочитане, бо уроки вивчення української мови та літератури мають за мету (обов’язково) розвивати зв’язне мовлення учнів та мають змістову лінію «Робота з книгою».
На допомогу вивчення букв приходять різноманітні віршики, лічилки, чистомовки, скоромовки, загадки, прислів’я, шаради, кросворди, ребуси та багато чого, що зацікавлює і активізує увагу учнів на уроці, викликає їх інтерес до живого слова.
Побачити і відчути слово допоможе вигадка, мовна перлина – казка, в якій малюки почуваються, як риба в воді. Діти люблять казки, а ще ті, героями яких є вони самі, де вони додумують героїв, допомагають їм у скрутну хвилину, показують правильний (на думку дитини) шлях виходу із становища.
Незакінчена казочка стане в пригоді вчителеві. У казочці є питання, на які потрібна творча відповідь дітей на догадку, а також пізнавальні назви для розвитку та збагачення дитячого словника. Окрім того казка, в якій потрібна дитяча вигадка, має виховний зміст і вказує на ті моменти виховного характеру, з якими дитина зустрічається в школі: вміння знайомитися, знати власне ім’я, поважати один одного, вчитися товаришувати тощо. Кожна казка вчить учнів гуманного ставлення до всього світу, що оточує дитину.
Зміст казок складений до вивчення голосних звуків та букв, якими вони позначаються. Вчитель має набір питань і завдань до такого типу казок:
* Хто такий (така) …..(головний герой)?
* Які слова на вивчений звук під час слухання твору запам’ятав? (Слова предмети, ознаки, дії)
* Які слова для тебе були новими?
* Які слова ти зрозумів? Значення яких слів тобі пояснити?
* Чим тобі цікава казка?
Вивчення за порядком букв «Аа». «Уу», «Оо», «и»», «Іі», «Ее».

Акула Ася
Літній день котився хвилями морської піни по розжареному піску. Десь покрикували чайки. Медузи повільно пересували своїми прозорими щупальцями. Краб хотів вилізти на берег, та йому стало лінь, бо й пообідати вдало не зміг, адже чи знав він, що поселившись біля дитячого будинку відпочинку йому буде не до спокою. Тож пововтузившись якийсь часок на красивому морському камінчику, краб збирався до вечірнього відпочинку у заростях морської капусти.
Раптом, щось таке велетенське шмигнуло повз нього і він зупинився, насторожено виставивши вперед свої щупальця. «Що це?» - майнуло в голові найзвичайнісіньке запитання. Оте «що це» повернулося і знову опинилося перед ним. Крабові очі, які ніби дві горошини були вмонтовані природою на верхній частині його панциру ледве не тріснули з подиву. Перед ним стояла акула. Так, стояла, на хвості, склавши плавники на рівні плечей.
- Рятуйте!! Допоможіть!! Їдять! – закричав на все горло краб, закривши очі, щоб не бачити, як ця хижачка – акула його проковтне.
- Ти чого верещиш? – спокійнісінько запитана непрохана гостя у переляканого краба.
- Бо ти мене їси!!! – не вгавав той.
- Та невже? – нахилилася хижачка аж до камінчика і її маленькі оченята втупилися у крабове око – горошину.
- Вже! Вже! Ти мене з’їла, мене немає!!!! – волав краб, упавши на спину і смішно дриґаючи лапками.
- А чому ж ти ще можеш говорити? – вдивляючись на чудо – краба, якому не йметься допитувалася акула.
- Бо я….я…. А що я? – посмілішав той. – Ти не голодна? Чи не любиш крабів?
Акула усміхнулася, простягла довгий плавник і сказала:
- Привіт. Я – акула Ася!
Краб, отетерівши, сів на красивий камінець і пойорзавшись по ньому, як великий знавець всього світу запитав:
- Що ти акула, то я бачу. Але тут у мене два питання: чому ти не їси крабів і чому тебе звати дівчачим ім’ям Ася?
- А яку б відповідь ви дали на питання краба?
- Я ж дівчинка! – і Ася, крутнувшись, показала на верхньому своєму плавці красивий бант абрикосового кольору. – А такий бант я отримала від доглядачки в міському акваріумі, де зібрано багато таких як я рибок: хижих і не хижих, маленьких і великих. А ти був хоч раз в акваріумі?
- Ні! І не бажаю, бо я – вільна особа! – гордо промовив краб.
- А як тебе звати? – ввічливо запитала акула Ася.
- Мене? – почухав потилицю краб, потягнув час і бовтнув – Акваланг! – він таке слово чув від дітей, які щоденно бовталися у морі.
- Ти бач! А я знаю, що «акваланг» - це таке спорядження людей для підводного плавання.
Краб, що назвався аквалангом, був пригніченим і розчарованим. Він
ніколи не замислювався над своїм ім’ям, та й вигадка його підвела, а йому так хотілося сподобатися цій Асі з абрикосовим бантом і зовсім не хижим характером як на акулу.
Асі теж було прикро за краба, бо в неї не так і багато друзів. Тому вона йому запропонувала:
- А давай назвемо тебе Крабом Абеткою! Це ж як красиво! – плеснула плавниками Ася, що аж булькнуло над морською поверхнею.
- От вигадниця! Абетка – це ж літери! А я – краб.
- А яке ім’я ви підберете для краба, яке починається на «а»?
З того часу у морі можна зустріти незвичайно добру акулу Асю та її справжнього друга краба ……, які прогулюються морським дном та придумують імена тим морським жителям, які їх до цього часу не мають.
- А ви маєте своє ім’я?
- А яке ім’я в твого друга і однокласника?

Удав Ух і кульбабки
Чи знаєте діти, хто такий удав? А я знаю, бо він мені сам розповідав про себе багато цікавих оповідок. От і я вам хочу одну з них розповісти.
Далеко – далеко, не за синіми лісами, не за чорними морями, а в країні із пісків та високих дерев, в султанському палаці жив удав Ух. Ухати він мів, як ніхто в тім палаці. Ухав, коли спав, ухав, коли їв чи пив, навіть коли читав і тоді ухав.
В тому палаці він жив поміж чудернацьких квітів, які постійно усміхалися, коли він прогулювався між їх грядок, бо був дуже уважний до найменшої квіточки. Його увазі можна було позаздрити: він знав, скільки і яких квітів у нього росте на кожній грядці, коли вони цвітуть і які за характером.
Та, як не дивно, Ух дуже любив, коли цвіли кульбабки. Ці квіти йому нагадували маленькі сонячні клубочки, які хтось із країни Сонячних зайчиків погубив у траві. Навесні, коли ще всі його улюбленці готувалися прокльовуватися з – під снігу чи чекали теплого проміння, ці малі жовті сміливці вистромляли свої листки та усміхалися до удава золотава - жовтими личками. Тому й Ух радів щоразу, коли їх бачив, бо знав, що вони не примхливі, вміють гарно і чемно себе вести, ніколи не тужать, як інші плаксі на грядках, спускаючи сльози – роси. А ще кульбабки, як справжні виховані квіти, розуміли свого вихователя з першого його погляду, тому піднімали високо листочки, коли Ух приходив їх поливати, щоб не намочитися. Кульбабки були переконані, що злагода і спокій буде тоді, коли всі поважатимуть один одного, тож і вчили інших квітів, які росли поряд з ними бути чемними, мати гарні манери.
Але не всі квіти були такими як кульбабки. Одні були надто швидкими і, вертячи голівками в різні боки, швидко губили свої пелюстки та красу. А от кущ жасмину, який ріс поряд із кульбабками, так той навіть був грубий і нетовариський. Як його удав не піддобрював, як не догоджав, а той, ну ніяк не ставав добрішим. Все гордо дер носа та був таким задавакою, що ніжні лілії, які ще не розквітли, вже хилили від нього голови.
От і сьогодні, коли на небі позбігалися до бійки хмари – розбишаки і кульбабки звернулися до жасмину, щоб той стулив пелюстки аби злива не оббила його ніжних білих квітів, жасмин тільки відмахнувся і підняв всі листочки та квіти догори на перекір всім. А виходить, - і на зло самому собі.
Злива не вщухала з годину. Ух метався з одного кутка палацу в інший, бо нічим не міг допомогти своїм улюбленцям. Та тільки дощ почав вгамовуватися, як удав побіг на грядки. І що ж він побачив?
- Як ви діти думаєте, яка картина постала перед очима удава Ух?
Усі квіти перед дощем стулили свої пелюстки. Першими це зробили кульбабки, за ними троянди, а от маки, відчувши дощ, так і вистрелили, розгорнувши свої чорні очка до неба. А кущ жасмину стояв і плакав, бо не послухав кульбабку і розгубив білі пелюсточки, які пливли по струмочках, забираючи від нього красу.
Але кульбабка і удав, ні на що не зважаючи, обіймали та утішали такого неслуха, бо знали, що в середині, в душі, він такий же чарівний, як і ззовні.
Лазоренко С. О. 

Про Бублика, окуляри та кругле колеско
По вулиці вони часто котилися вдвох – Бублик і колеско. Колеско було кругленьке, невеличке, з обідочком залізним та гумовою шиною. І схоже воно було на букву «о». Бублик теж був кругленький такий, засмаглий, як з пічки вийнятий, щічки рум’яні, пухкенькі – так і хочеться вкусити. Та й кусали його то сусідський собака Октар, який був йому знайомий, а цього разу обізнався, то свій кіт Мартин чомусь шкрябнув по руці так, що аж борозни, як від трактора залишилися, то гусак, що поважно походжав по дворі, не обділив увагою Бублика, щипнув боляче, аж синець залишився. Чи вони всі вирішили з нього знущатися, бо він невеличкий і кругленький, як те колеско, чи тому, що йому нещодавно лікар приписав окуляри. Каже, той лікар: «Ти, Бублику, дивився довго телевізор, грався довго у ігри на комп’ютері, тому зір у тебе погіршав. Поносиш окуляри, щоб зовсім не стати сліпим». Злякався Бублик. А як же? Йому цього року йти до школи і він стане не просто Бублик, як звикли його звати всі і домашні і сусіди, а Олег Олегович Олексієнко. Звучить красиво, та тільки все починається на те «о» - окуляри, що на веснянкуватому, кирпатенькому носі, колечко з яким звик вештатися повсюди, ім’я Олег, бо названий в честь батька, тому й по батькові Олегович та й прізвище починається з «о», Олексієнко. А тепер ще й ці круглі окуляри на носі.
- Діти, а ви знаєте власне ім’я та прізвище?
Сів наш Бублик, вибачте, Олежик, та й гадає як йому бути. В школу, звісно, йти потрібно, бо там багато нового дізнаєшся, а ще купили йому красивий ранець та шкільну форму. І старша сестричка Оксанка ходить в школу, аж в сьомий клас. А мама, Ольга Олександрівна, цього йому не впустить, бо працює вчителькою у школі, викладає українську мову, рідну. Навіть бабуся Орися і дідусь Олексій говорять, що до школи всі ходять, щоб стати людьми. Та найважливішою була в малого Бублика розмова з батьком Олегом Олексійовичем, що працює лікарем у дитячій лікарні. Говорили вони з батьком як чоловіки, про серйозну справу в житті – навчання.
- Час, сину, до школи. – сказав повагом батько і повів Бублика до свого кабінету.
Як же любив хлопчина бувати тут. Чого тільки не було в цьому кабінеті, та найбільше вабила його шафа з книгами. Батько книги читає і часом їх малий бачить на столі. Як говорить Олег Олексійович, що з книг можна черпнути мудрість. От і бублик – Олежка замислився над тим, як би йому черпнути тієї мудрості.
- Тату, а як мені черпнути мудрості?
- Мудрість, сину, черпають із книг. Для цього їх потрібно прочитати. Ти ж читати ще не вмієш?
Малий похилив голову. Соромно, бо його не раз хотіли навчити читати, та
все не виходило. То він під столом з пів години сидітиме, вдаючи, що шукає загублену ручку, то йому раптом захочеться їсти і вминатиме все, що лежатиме на столі, а потім поскаржиться на болі в животі і навчання знову відкладуть. І сталося так, що наш Бублик не знав жодної букви.
Батько всадив малого у величезне крісло, підійшов до тієї величезної шафи з книгами і взяв звідти в обгортці невелику книжку.
- Сину, це «Буквар», ще твій дідусь вивчав з нього літери та вчився читати слова.
У Бублика аж дух перехопило. Оце так! Справжній скарб – давня карта букв, що були красиво обмальовані дрібними листочками та квіточками,. Він розгорнув книгу і. як ви думаєте, на сторінці з якою буквою? Ну, звичайно, з «о».
- Тату, це буква «о»?
- А звідки ти знаєш? – усміхнувся батько у вуса.
- Бо вона також кругла як я і моє кілечко, як мої окуляри.
- Діти, а на що схожа буква «о»?
Перший осінній листочок покликав Олежку Олексієнка до школи. Він
ішов з гордо піднятою головою і в його ранці лежала книга з книг, в якій вміщено і його кругле колеско, і печений бабусин бублик, і песика, дуже схожого на Октара, і щипучого гусака, і вреднючого кота, а найголовніше – в нього за плечима лежав скарб, який він дістав від батька – книга книг – Буквар, який робить з малих Бубликів людей, бо так говорить бабуся з дідусем, а вони все знають!
Лазоренко С. О.
Хто такий І?
- А ви як думаєте?
У великому густому лісі малі та великі гноми натхненно працювали: ховали власні скарби у глиняних горщиках в такі хованки, які ніхто б не міг відшукати. Всі гноми натхненно трудилися, перетягуючи власний скарб то під кремезний пень, то у глибоку ямку, то під коріння старого дуба, то під гілля густої ялинки. Робота, як то кажуть, кипіла. Горщики із золотом були міцно обтягнені тканиною, яка зливалася із листям, землею, лісом, тому такі скарби й не побачиш так просто. На тому місці, де закопано було горщик із скарбом, відразу за мить виростали лісові квіти, робився килим зеленого моху і здавалося, що земля в цьому місці ніколи і не була копаною. Та то тільки здавалося для людського ока, а не для лісового.
- Чи знаєте ви, в кого у лісі найбільші очі?
Такі очі мав «І». Вони в нього були сині – сині, як води глибокої річки, розумні - розумні, як зібрані в одній голівці знання, допитливі – допитливі, як оченята кожного першокласника, що вперше приходить до школи. А був він малим, пухнастим, сіруватим зайчатком із таким неймовірно голосним ім’ям «І». Хто і коли його так назвав знають всі, хто ходить до школи, тому, і я вам скажу, по секрету. Коли народився «І», то був, на відміну від всіх зайчат, що народжуються зрячими, сліпеньким. Не так щоб насправді, а просто він боявся відкривати очі. І навіть не боявся, а в той день, коли він народився, яскраво світило сонечко і один яскравий промінець постійно лоскотав зайченяті животик і воно просто, народившись, відразу голосно засміялося та качалося по зелененькій травичці, та не відкривало оченята.
Мама – зайчиха зрозуміла, що то незвичайне дитинча і тихенько його
покликала. Маленький волохатий клубочок (а саме таке було зайченя) зупинилося і широко розкрило очі. Отоді і вирвалося в нього таке «І», довге та протяжне. А в заячій родині так і ведеться, яке перше слово чи звук скаже малий зайчик, так його і називали. Тому і нашого пухнастика стали називати дивним, співочим ім’ям «І». А ще й тому, що всі, хто його бачив, дивувалися з його очей і говорили: «І – і- і- і!» із здивуванням.
І – і – і - очі надто голубі;
І – і – і - не буває так в житті.
І – і – і – в зайця очі голубі.
І – і –і – говорили так усі.
Зайча підростало і часто можна бачити було його здивовані великі очі. От ці оченята вдивлялися у нову книжечку, яку йому подарував дідусь Їжак; то виглядали ті очі із – за густого кущу папоротника, слідкуючи за борсучком Бориком; а ба, навіть, і в синьому лісовому озері, в яке вдивлявся зайчик, сидячи під великим корчем та слухаючи нічну казочку зоряного неба. А коли закінчувалася казочка зоряного неба, «І» тихесенько стрибав під гілки густої ялинки та там спочивав, закривши свої найбільші в лісі оченята.
Сьогодні «І» теж, як звично, прослухав на ніч казочку та пострибав до свого кубельця, щоб відпочити, але що це? Зелений пухнастий мох, що слугував «І» периною, світився дивними вогнями. Зайченя злякалося, бо ми знаємо яке воно лякливе. Та куди бігти, коли вся галявина, та навіть увесь густий ліс сяяв вогнями. Оченята нашого «І» стали такими великими, як гривня, а подиву не було меж. Переборюючи свій страх, зайчик на животику підповз до кубельця та гребнув лапкою. О, диво!!! Він знайшов скарб, про який дізнався в книзі. Та що йому з ним робити? Зайчик довго – довго думав і заснув. Вранці, коли він прокинувся, то побачив, що обіймає дивний глиняний горщок, в якому по самі вінця красується щойно зібрана, найсолодша в світі і найкорисніша полуниця лісова. І те, що зміг промовити зайчик звучало ж незмінно: «І – і –і – і!!!» Виходить, що гномів немає і немає їх скарбів? То що то було вночі?
- А ви, діти, як думаєте?
От тому і серед діток зустрічаються зайчики «І», які мають великі оченята,
що вміють дивуватися. І допоки існують дітки – зайченятка, допоки гномики будуть їх дивувати різними дивами. Не вірите? Спробуйте, перевірте!
Лазоренко С. О.
Оленчин кущик
Олеся стояла і дивилася на величезний кущ, який виріс біля їхнього
будинку. Цей кущ ніколи не цвів, а з кожним роком ставав все більшим і більшим. Вона разом з друзями гралася побіля нього, ховалася від дощу чи спекотного сонця.
Дівчинка оглянулася і помітила, як мама зирнула на неї через вікно
кухні.
- Мамо, а чий це кущ?
- Нічий, - здвинула плечима мама.
- А чому він тут росте?
- Не знаю, - відмахнулася мама і пішла в глибину дому.
Олеся ще трішки подивилася на кущ, обійшла його та попрямувала до лавки, на якій лежали її олівці та аркуш паперу. «Що б його намалювати?» - майнула думка.
- Намалюй мене. – Звідкілясь почувся дивний голос – шум, але поряд
нікого не було видно.
- Хто ти? – здригнулася мала.
- Я – кущ, який так собі росте та й росте і особливої користі нікому не
приносить. Я не такий і гарний, я не такий вже й корисний, і не такий красивий. А так хочеться, щоб на мене задивлялися, щоб я став не просто кущем, а особливим кущем! – мрійливо зашумів Кущ.
Дівчинка сіла проти зеленого нового друга і почала його малювати.
Ось він у неї став великим капелюхом. Ні, таку місію він виконує часто в спеку та дощ. Ось він струнка ракета, але ж тоді мало що залишиться від його віття. Нарешті!!!
- А хочеш стати великим, добрим слоном? – звернулася Оленка до
куща.
Той лише зашелестів вітами, бо як воно таке можливо?.........
Люди оглядалися і дивувалися: «Звідки той зелений слон взявся? Хто
так зумів прикрасити, отесати отой незграбний кущ?» А віддалік сиділа дівчинка і щось малювала, наспівуючи собі:
Кущик слоником став,
Він усіх дивував.
В мами руки чарівні,
В мами руки невтомні.
- Як можна звичайного кущика перетворити на слоника?
Лазоренко С. О.
Ми малюємо
Клас сидів і малював. Хтось сопів, як ковальський міх, хтось вже вимазався з ніг до голови у фарбу, хтось навіть носом клюнув у червоний колір і хотів розсмішити не тільки сусіда, а й тих, хто сидів попереду та позаду нього. Ми малювали пейзаж. Ондечки Оля, потрушуючи головою, прикушує кінчик пензлика. На її полотні – дві берізки, ніби дві дівчинки стоять посеред галявинки. Настуся придивляється до свого малюнка, всунувши до рота щіточку пензлика. Потім витирає губи і вся зелена фарба розвозиться по личку. У Настусі – вуса! Це вона малює клена, який росте на їх вулиці. Маша своїми голубими оченятами позирає то у вікно, то на свій малюнок. Вона згадує, як ми вчора ходили споглядати вербу. Пишна вербова крона тоді дівчинці здалася схожою на зачіску. От і тепер вона хоче намалювати цю вербицю, та поки що у неї лише голубе – голубе небо, як її очі. У Лізи голівка нахиляється то в одну, то в іншу сторону: так вона собі допомагає. Чого тільки не має на її малюнку! І берізка, і клен, і каштан, і верба. Все хочеться вмостити, та як кажуть: горошині ніде впасти. Але кожне її деревце, схоже, ніби доповнює одне одного і не заважає , як говорить вчителька: цілісності картини. А Даня? Він у нас творча натура. Його роботи завжди чимось відрізняються від інших. Цей хлопчик може побачити те, чого ніхто ніколи не помічає. Хмари у нього завжди, як живі. А сьогодні він зайнятий поглибленим вивченням змісту своєї роботи. У нього тільки ескіз. До решти – руки не дійшли. Він обмірковує кожну деталь, заглядає до його збірника репродукцій, щось уточнює, домальовує. Мар’янка підглядає до нього і здивовано піднімає чорні як вуглинки оченята. На його полотні дерево з покрученим стеблом і величезним корінням, що вчепірилося у скелю, як якась жива істота. Де він таке бачив? Бачив, та й все! Він же вміє бачити те, чого не бачать інші!
- А ви бачили те, чого інші не помічали?
Лазоренко С. О.